Позитиви нового Закону про місцеві вибори

Новий законопроект «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» викликав чимало дискусій в українському політикумі і справедливої критики. Попри всі негативи: заполітизованість, заборона на самовисування, скорочення всіх термінів виборчого процесу, грошова застава кандидатів, відсутність прозорої схеми апеляцій та оскарження виборів в судових органах, в Закон закралося, як не парадоксально, й ряд позитивів. Причому, якщо всі негативи запроваджували навмисно й цілеспрямовано, то позитивні тенденції виникли випадково, як побічний ефект.

Окремі позитивні тенденції спробуємо розглянути в порівнянні з минулим Законом, за яким відбувалися місцеві вибори в 2006 році.

Отож, перша річ – кандидати у депутати можуть балотуватися виключно в раду одного рівня. Тобто, якщо раніше кандидат міг бути прописаний в партійний список до обласної, міської, районної рад одночасно, то тепер йому треба визначитися конкретно не тільки з партією, яка його висуватиме, але й з радою, в яку кандидат хоче балотуватися. Тобто, вже не буде широкої альтернативи, коли кандидат не пройшов в обласну раду, то має шанс потрапити в міську, або ж коли пройшов у дві одночасно, то тоді починає вибирати пріоритетність для себе.

Інша річ, що також можна розцінити як певний позитив, - можливість балотуватися в партійних списках і на мажоритарному окрузі водночас до тієї ж ради. Тобто, дрібніші партії зможуть використовувати цей нюанс для того, щоб покривати всі виборчі округи своїми представниками і покладати на них агітаційну і організаційну роботу. Так, в 2006 році, коли балотувалися виключно за списками, працювали як правило тільки особи першої п’ятірки, які мали більш-менш гарантовані шанси стати депутатами за умови проходження  3%-ного бар’єру. Тепер же, за такою системою, кандидат на окрузі автоматично буде працювати для всього партійного списку, й, виборюючи свою перемогу, агітуватиме за партію, яка його висунула. Крім того, участь в списках та на мажоритарному окрузі дасть змогу частково втілити елементи виборів за відкритими партійними списками, коли кандидат, що посів друге чи нижче місце на виборчому окрузі не втратить свої голоси, а опосередковано віддасть їх в загальну скриньку своєї партії, і більше того, навіть зможе пройти в раду за списками.

Ще одна цікава обставина - кандидат на міського голову зможе сміло очолювати партійний список і балотуватися в раду міста, мером якого він хоче стати. В 2006 році саме ця норма була виписана таким заплутаним чином, що вимагала окремого трактування, часом навіть судового органу, щоб кандидат на мера міста міг прямо балотуватися в «свою» раду. Через те в багатьох містах лідерів партійних списків не реєстрували на вибори міських голів, або ж знімали з реєстрації, особливо тих, що були незручними для влади, яка забезпечувала виборчий процес в тому чи іншому місті. Також чимало партійних блоків в 2006 підтримували кандидатів на мера, які напряму «купували» їх партійного лідера і не мали жодного відношення до тієї політичної сили. Тепер же, лідер списку не лише має шанс зайняти місце мера чи голови районної, або обласної ради, але водночас своїм авторитетом підніматиме чи опускатиме рейтинг партії, від якої його висунули.

І найголовніший позитив, хоча можливо не всі одразу з цим погодяться, - заборона на створення виборчих блоків. Цей нюанс треба розібрати детальніше.

Безумовно забороняли створення блоків з ініціативи Партії регіонів і виключно з метою завадити певним персонам, як от Тимошенко, Литвин та їм подібним створювати йменні виборчі структури. Звичайно ні про які громадські організації на місцях, які як не мали раніше так і далі не мають жодної можливості прийняти участі в місцевих виборах не йшлося. Спекуляції на цю тему вигідні тільки політичним лідерам київського рівня. Жодного відношення до локальних громад, спільнот, меншин виборчі блоки у нас по суті ніколи не мали.

Як же створювалися блоки? Рішення про їх формування приймалися на загальноукраїнському рівні. Причому приймалися ці рішення не в інтересах місцевих партійних осередків, але виключно в угоду високих партійних лідерів або олігархів, яким ті пропонували послуги з обслуговування їх виборчих захцянок. Тому то в 2006 році виборчі списки та агітаційні дошки майоріли іменними блоками типу «Юща-Хруща», чи новими партійними брендами типу «Дуля народу». Рішення про їх створення приймали виключно в Києві й, мабуть, не без гумору. Причому ці рішення спускалися в директивному порядку з верху в низ і на локальному місці номінальні керівники районних, обласних чи міських партійних осередків мусіли зближатися в партійних обіймах із своїми новими «побратимами», які їм можливо навіть раніше особисто ніяк не симпатизували.

Але в Києві такі рішення приймалися без жодного врахування побажань місцевих партійних діячів, яких наче кріпаків в шлюбі зводили масні київські партійні бонзи. Чого варті були тільки політичні гібриди  типу «ежа-ужа» створені в авторитарному порядку: в  «Опозиційний Блок «Не Так!» звели до купи в політичному «екстазі» СДПУ(о) з "Жінками за майбутнє", Республіканську партію та "Всеукраїнське об'єднання "Центр"; в «Блок Олійника-Сироти» «закріпачили»  "Партію Здоров'я", "Інформаційну Україну" та "Сильну Україна" , а «Народним блоком Литвина́»  «ощасливили» місцевих лідерів Народної партії, Всеукраїнського Об'єднання Лівих «Справедливість» та Української Селянської Демократичної Партії. І навіть благозвучний «Блок безпартійних «Сонце» закабалив політичне об'єднання «Єдина Родина»  та партію «Жінки України». А що вже казати про блок колись амбітної НДП з партією Леоніда Чернівецького ХЛПУ, причому сам Черновецький тоді в 2006 році поза створеним його партією блоком, подався собі в мери Києва.

Отже, рішення про участь у блоках на виборах 2006 року загальноукраїнські партійні конференції могли прийняти трояке: або створити виборчий блок певними  партіями на всіх рівнях, або заборонити місцевим організаціям участь в створенні будь-яких локальних блоків і йти на вибори в складі виключно політичної партії, або ж просто… ніякого рішення.

Так от, 90 % всіх блоків на місцевих виборах 2006 року були створені на загальноукраїнському рівні й доведені в регіони як обов’язкове рішення без врахування жодної специфіки чи потреб місцевих громад. І тільки 10% виборчих блоків було сформовано, причому неймовірною ціною, як виключно місцеві регіональні бренди.

Для того, щоб можна було утворити свій регіональний блок на виборах, треба було мати під своїм контролем попередньо як мінімум 4-5 обласних партійних організацій. Хоча блок можуть створювати й дві партії, але щоб мати партію, яка на київському рівні не «залізе» перед виборами в якийсь «бренд» – це майже лотерея. Тому лідери локальних партійних організацій, що мали намір формувати свій партійний блок регіонального забарвлення, змушені були покидати свої партії і нагально шукати партії типу «Морська партія України» чи Партії любителів пива та жінок, щоб через них зорганізувати свої місцеві блоки. Причому дозвіл на їх створення треба було все рівно отримати в Києві від партійного керівництва двох партій, й завірити його відповідними документами та печатками.

Творені таким чином регіональні іменні блоки на виборах 2006 року мусіли боротися з іменними партійними брендами загальноукраїнського зразка. Так в раду якогось містечка Задрипаньська водночас балотувалися собі «блок Костенка-Плюща», «блок Тимошенко» і «блок місцевих Василя та Микити». І хоч жителі Задрипанська підозрювали, що Тимошенко особисто не засідатиме в їх містечковій раді, проте все ж щиро вірили, що з кожним «своїм» висуванцем в їх селищі Юлія Володимирівна за прикладом Олександра Македонського, що знав всіх своїх солдатів в лице, як мінімум відхлебтала з однієї миски. Причому, мабуть більше ніж із сорока тисяч мисок, адже саме стільки кандидатів БЮТ висунув на минулих виборах 2006 року в ради всіх рівнів.

Отож, про представництво регіональних інтересів та особливостей місцевих громад українські політики ніколи не думали. Вся їх політична активність, в тому числі й у виборах до місцевих рад, вигідна їм виключно з інтересів нагромадження власного політичного капіталу для майбутньої участі в найбільш престижних виборчих процесах: до Верховної та Київської міської рад та у президентській кампанії.

Заборону про створення виборчих блоків на місцевих виборах 2010 року можна оцінювати як перехідний елемент від партійних списків до мажоритарки. Оскільки влада в Україні поступово вертається до системи радянських часів, то можна передбачати, що наступні місцеві вибори будуть відбуватися виключно на мажоритарній основі.

Якщо ж говорити про радянські норми закону, то його позитиви за можливості вільних виборів для місцевого самоврядування просто важко переоцінити. Насамперед йдеться про те, що ради за ще радянським законом в 1990 році вибирали голову міської ради, а не мера напряму, і голову обласної та районних рад. Запроваджена Адміністрацією Кучми система двовладдя, коли голову ОДА та голів районних адміністрацій призначають з Києва як васалів існуючої влади, викривлює будь-які демократичні принципи організації місцевого самоврядування.

А ось вибори міського голови напряму перетворили його на царя в місті, і позбавили громаду та її представників депутатів впливати на діяльність мера. Так що як кажуть росіяни «нету худа без добра». Тому й новий законопроект відкриває чергову сторінку в українській історії.

А що найкраще в нинішній ситуації: місцеві вибори відбудуться поза виборами до Верховної ради вперше за всю історію незалежної України. Це дає шанси місцевим політикам та громадським діячам випробувати свої сили в просуванні містечкових інтересів та власних проектів. Але таких ентузіастів у нас ще дуже мало, бо більшість таки схильна в унітарному дусі споглядати на Київ і чекати звідти вказівок, резолюцій, програм, і, головне, ГРОШЕЙ.

Андрій Микитин, «ОстроВ»